Минулого вівторка я відкрила антресоль і побачила там коробку. Не пам'ятала що в ній. Не пам'ятала коли ставила. Просто коробка — і вона там є вже, мабуть, три роки. Я зачинила антресоль і пішла пити каву. Знайоме?
Чому ми «не бачимо» те що є
Є таке поняття — константність об'єкта. Коли річ зникає з поля зору, мозок перестає її «тримати». Для маленьких дітей це взагалі базова штука — немає перед очима, значить не існує. З дорослими складніше, але принцип схожий.
Якщо банка з-під кави стоїть на балконі вже рік — ти її не бачиш. Буквально. Мозок прибрав її з «активного списку» і вона стала частиною фону. Як шпалери. Як той стілець у кутку де лежить одяг.
Це не лінощі. Це не безлад у голові. Це просто те як працює сприйняття.
І це особливо сильно відчувають люди з РДУГ — але насправді так чи інакше це про кожну з нас.
Що з цим робити — без надриву
Я знайшла для себе один прийом. Він простий до смішного.
Треба зробити річ видимою. Фізично витягнути її і поставити туди де ти ходиш. На підлогу. На стільницю. На стіл. Щоб вона опинилась у полі зору і мозок змушений був її «обробити».
Ти дивишся на неї і думаєш: це потрібно чи ні? Відповідь зазвичай приходить одразу. Бо вона вже є — перед очима, реальна, не «десь там на антресолі».
З тими речами що несуть важкі спогади — складніше. Фото бабусі. Дитячий одяг. Листи. Тут мозок ховає їх свідомо — бо діставати боляче. І це нормально. Можна не поспішати. Але якщо ти вже відчуваєш що готова — витягни одну коробку. Тільки одну. Не всі одразу.
Це не генеральне прибирання. Це просто повернути речам видимість.
Про речі зі спогадами — окремо
Я колись зберігала речі мами місяцями після того як вона пішла. Не могла торкнутись. Просто знала що вони є — і це трохи тримало.
Потім одного дня я взяла одну річ. Тримала в руках. Поплакала. І відпустила.
Не треба робити це швидко. Не треба робити це коли не готова. Але якщо речі стоять роками і ти відчуваєш що вони тиснуть — можливо час. Один предмет. Один день. Без поспіху.
Фотографії — це окремий жанр болю і ніжності одночасно. Старі знімки з радянських альбомів. Люди яких вже немає. Міста яких вже немає. Я не кажу викидати. Я кажу: зроби так щоб вони були десь де ти їх бачиш. Не в коробці на антресолі де вони «існують» але насправді ні.
Антресоль я таки розібрала — наступного дня, за двадцять хвилин, з кавою в руці.
